Welcome Visitor: Login to the siteJoin the site

St. Theodoros the Great Ascetic (Theodore of Edessa) A Century of Spiritual Texts

Book By: Yuriy Kobylnyk
Religion and spirituality



translated into Ukrainian


Submitted:Jun 21, 2011    Reads: 33    Comments: 0    Likes: 0   


СВ. ТЕОДОР, єпископ ЕДЕСЬКИЙ
Короткі відомості про нього
Син молитов і сподівань батьків, жителів Едеси[1], прп. Теодор (грец. Άγιος Θεόδωρος, αρχιεπίσκοπος Εδέσσης), коли почав здобувати освіту, то не виявляв здібностей до навчання, але молився Богові, щоби Він відкрив йому суть (речей). Якось він сховався під святою трапезою під час Літургії, і якийсь хлопець, наситивши його стільниковим медом, уселив йому насолоду самоти. Священнодіючий єпископ, дізнавшись про те, висвятив Теодора на читця, і він залишився в обителі, де легко та вільно вивчав тодішній цикл наук у спільного наставника Софронія. У 18-річному віці, залишившись без батьків, він роздав маєток, віддавши сестрі лише його частину, а коли йому виповнилося 20 років, то вступив до обителі св. Сави, що біля Єрусалиму, де 12 років жив разом із братами і 24 роки - у затворі. З цього затвору він вийшов за вказівкою Антіохійського та Єрусалимського патріархів і був висвячений на єпископа Едеського. Прибувши в Едесу, він усі свої зусилля спрямував на облаштування церкви та віруючих, але його труди стрічалися з великими перепонами з боку володарів міста - мусульман і єретиків, що його населяли. Побачивши свої безуспішні зусилля і навіть небезпеку для власного життя, св. Теодор відправився в Багдад до халіфа Мавіє[2] просити ласки. Зціливши халіфа від хвороби, він переконав його наказати правителям Кілікії, Сирії і Месопотамії повернути Едеській церкві її набутки та не перешкоджати навертатися до Православ'я. Після повернення до Едеси його радісно прийняла православна паства, яка потім множилася через навернення єретиків та успішно управлялася цим, зверху керованим пастирем. Передбачивши наближення смерті та бажаючи спочити у своїй колишній відокремленій келії, св. Теодор відправився до Палестини, де на місці своїх пустинних подвигів незабаром і помер 9 липня, коли й святкують день його пам'яті. У Константинополі тоді царював Михайло[3] з матір'ю Теодорою[4], - це було в 9 столітті.
Подані тут сто спасенних для душі глав він уклав на прохання старців обителі, коли ще жив у затворі. Про них укладачі Грецького Добротолюбства пишуть: "Ми не можемо з певністю сказати, чи св. Теодор залишив ще якісь писання. А ці сто глав, які він працелюбно уклав, ми подаємо разом з іншими отчими писаннями, бо вони добре відображають справу священного тверезіння, а тому можуть принести велику духовну користь тим, які з належною увагою їх читатимуть."
СТО СПАСЕННИХДЛЯ ДУШІ ГЛАВ
ПРЕПОДОБНОГО І БОГОНОСНОГО ОТЦЯ НАШОГО ТЕОДОРА,
ВЕЛИКОГО ПОДВИЖНИКА ТА єпископа ЕДЕСЬКОГО
1. Оскільки з благодаті милосердного Бога ми відреклись від сатани та його справ і поєдналися з Христом спочатку в купелі оновлення, а тепер знову в чернечих обітницях, то дотримуватимемося Його заповідей. Цього вимагає від нас не лише наша особлива обітниця, але й природний обов'язок, адже, будучи спершу створені Богом "прекрасними", ми й повинні залишатися такими. Хоча гріх, який прийшов від нашої неуважності, виробив у нас те, що для нас неприродне, але з надзвичайного милосердя великого Бога нашого ми знову стали покликані, оновлені страстями Безпристрасного та викуплені ціною крові Христа Господа й позбулись, таким чином, давнього прабатьківського переступу. Якщо дивитимемось на те, що станемо праведними, то не буде в цьому нічого великого, але вартуватиме великого жалю та осуду те, якщо відвернемось від правди.
2. Як добра справа без праведної віри, - цілком мертва та бездіяльна, так і сама віра без праведних діл[5] не вирятує нас від непогасного вогню, бо "коли хтось Мене любить, - говорить Господь, - то й слово Моє берегтиме" (Йо. 14, 23). Отже, якщо любимо Господа й віруємо в Нього, то засвідчимо те виконанням Його заповідей задля набутку життя вічного. Але якщо нехтуватимемо дотриманням Його повелінь, яким підлягає кожне творіння, то чи зможемо називатися вірними, ми, - кого шанують найбільше з-поміж усіх творінь, однак які єдині не коряться Творцеві та невдячними себе виявляють перед Добродійником?
3. Дотримуючись Христових заповідей, ми тим нічого Йому не даємо, бо Він нічого не потребує та є Подателем усіх благ, а собі самим приносимо користь, заслуговуючи для себе життя вічне та насолоду невимовних благ.
4. Кожен, хто перешкоджає нам виконувати Божі заповіді, навіть якщо це -батько, чи мати, або хто-небудь інший, той гидким має бути для нас та осоружним, щоб ми не почули: "Хто любить батька або матір (або когось іншого з людей) більше, ніж Мене, той недостойний Мене" (Мт. 10, 37).
5. Тож міцно зв'яжемо себе виконанням Господніх заповідей, щоб не були ми пов'язані нерозв'язними путами лихого пожадання та душогубних насолод[6], бо тоді й нам, як безплідній смоківниці, оголоситься присуд: "Зрубай її: нащо й землю займає ще?" (Лк. 13, 7). Адже каже Христос, що все, "що не приносить доброго плоду, буде зрубане та вкинуте в вогонь" (Лк. 3, 9).
6. Кого долає пожадання та насолода, і хто живе за світом, той легко попадає до пастки гріха; а гріх, якось скоєний, - те саме, що вогонь в очереті, або камінь, що котиться з гори, або ж ріка, що розширяється від допливу приток. І так воно є, і кожен гріх занапащає того, хто його коїть.
7. Душа, яка внаслідок гріха відходить від свого природного стану, то дичавіє від того та заростає терням гріховних насолод, а тому стає лігвищем страшних звірів, як і сказано: "Нічна мара там буде спочивати… Там гад гніздитиметься …та гієни і …волохачі один з одним перекликатимуться" (Іс. 34, 14. 15), а це - різні гріховні пристрасті. Коли ж душа навернеться до свого природного стану (бо може, якщо захоче, допоки пов'язана з тілом), упокорить себе старанною працею над собою та почне жити за Божим законом, тоді звірі, що перше заволоділи нею, утечуть, а охоронці життя нашого, ангели, прийдуть, перетворюючи день її навернення на день великої радості[7], а тоді й благодать Святого Духа зійде на неї, научаючи її (духовному) розумінню, щоб вона не лише зберігала себе в доброму, але й досягала в ньому все більшого успіху.
8. Молитву Отці називають духовною зброєю, без якої нам не можна виходити до битви, щоб вороги не вразили нас списами та не відвели (в полон) до свого краю. Але дієвої та чистої молитви не може набути ніхто, якщо не поклониться Богові у правоті серця, - бо саме Бог дає молитву благаючому та научає людину розуму.
9. Не в нашій волі вирішувати, чи збираються пристрасті непокоїти та нападати на душу чи ні, але ми можемо перешкоджати пристрасним помислами затримуватися в нас та збуджувати пристрасті. Перше - безгрішне, бо від нас не залежить, а друге, якщо мужньо опираючись пристрастям, переможемо їх, то вінці приносить, а якщо ослабіємо та дозволимо їм нас подолати, то віддає на муки.
10.Існує три найголовніші пристрасті: ласолюбство, грошолюбство і славолюбство. За ними йдуть інші п'ять духів злоби, а від них, зрештою, породжується безліч пристрастей та всі різновиди гріховних нахилів. Отож, хто переміг цих трьох перших зверхників і правителів, той разом із ними позбавляє влади й наступних за ними п'ять, а потім підкоряє й усі (інші) пристрасті[8].
11.Що ми вчинили під впливом пристрастей, тим спогади і збурюють пристрасно душу. Але коли такі спогади цілковито зітруться із серця, так, що й не наближатимуться до нього, то це буде ознакою відпущення колишніх гріхів. Бо поки душа відноситься пристрасно до чогось гріховного, доти в ній явно пануєгріх.
12.Тілесні та речолюбні пристрасті, зазвичай, зменшуються і слабшають від тілесних страждань (добровільних поневірянь і тілесних подвигів), а душевні та невидимі нищаться смиренням, лагідністю і любов'ю.
13.Стриманість зі смиренням ослабляє пристрасне пожадання, любов погашає огненний гнів, а неуважну думку зосереджує старанна молитва зі згадкою про Бога. Так очищаються всі три частини душі[9]. Саме їх прагнучи виправити, божественний апостол говорив: "З усіма дбайте про мир та про святість, без якої ніхто Господа не побачить" (Євр. 12, 14).
14.Багато людей задаються питанням чи помисел зворушує пристрасті, чи пристрасті - помисел; одні бо одне говорять, а інші - інше. А я кажу, що помисли зворушуються від пристрастей, - адже якби душа не мала пристрастей, то пристрасні помисли її б не турбували.
15.Демони, які постійно воюють з нами, звикли ставити перешкоди посильним для нас і легкоздійсненним чеснотам, а до непосильних і передчасних (за які нам ще не час братися) запалювати страшенне прагнення, а саме: тих, які досягають успіху в послуху співжительства[10], вони спонукають чинити справи безмовників[11], а безмовників та пустельників схиляють дотримуватися правил спільного проживання. Таким самим чином вони поводяться з кожною чеснотою. Але "задуми їхні нам добре відомі" (2 Кр. 2, 11), бо ми знаємо, що все, що робиться у свій час та в своїй мірі, - добре, тоді як все безмірне та завчасне - шкідливе.
16.Тих, які живуть у світі та стрічаються із пристрасними речами[12], біси долають, ваблячи їх до пристрасних учинків, а тих, які живуть в пустелях, де немає таких речей, збурюють пристрасними помислами. У цьому другому виді боротьби значно важче здобути перемогу, аніж у першому. Там для вчинків потрібні час, місце та інші обставини, а розум у своїх помислах швидкий та нестримний. Для протидії цим невидимим нападам ми отримали чисту молитву, в якій і заповідали нам постійно перебувати[13]. Молитва зміцнює розум у боротьбі та робить його завжди готовим до неї, оскільки може творитися і без участі тіла.
17.Указуючи на повне вмертвіння пристрастей, апостол говорить: "Ті ж, що є Ісус-Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями" (Гл. 5, 24). Бо якщо вмертвимо пристрасті, знищимо пожадливості та підпорядкуємо духові тілесне мудрування, то лише тоді візьмемо свій хрест і підемо за Христом[14]. А віддалення від світу - це ніщо інше, як умертвіння пристрастей і прояв захованого в Христі життя[15].
18.Ті, що потерпають від заворушень цього смертного тіла[16] та знемагають від майже щогодинних нападів, нехай не засуджують за це тіло, а самих себе, бо якщо б вони не додавали йому сили, обертаючи на пожадливість догоджання тілу[17], то так від них би не страждали. Та й хіба не бачать вони тих, які розіп'яли своє тіло з пристрастями і пожадливостями та звіщають смерть Ісуса у своєму смертному тілі[18], якого вони мають не противником, а радше спільником у доброму, покірним та слухняним закону Божому? Нехай вони так само чинять і тоді насолодяться тим самим миром.
19.Будь-яке єднання помислу з якимось забороненим пожаданням, тобто, схилення до пожадливої насолоди - гріховне для ченця. Бо спочатку помисел починає затьмарювати розум в емоційній частині, потім душа, не витримуючи боротьби, схиляється до гріховної насолоди і, нарешті, постає єднання, яке, як сказано, - гріховне. Якщо це надалі триватиме, то звідси виникне пристрасне жадання, яке потроху доведе й до самого гріховного вчинку. Ось чому пророк схвалює тих, які розбивають об скелю дітей вавилонських[19]. Хто мудрий та розсудливий, той збагне, що тут мається на увазі.
20.Ангели, як служителі любові та миру, радіють нашому покаянню[20] та успіху в чеснотах, а тому й намагаються наповнювати нас духовними спогляданнями та допомагають нам у всьому доброму. І навпаки біси, слуги гніву та злоби, радіють, коли меншають чесноти, та всі свої зусилля спрямовують, щоби спокусити наші душі безсоромними мріяннями.
21.Віра - це характерна риса нашого єства; вона породжує в нас страх Божий; а страх Божий научає дотримуватися заповідей, або налаштувати добре діяльне життя; з діяльного життя зростає свята безпристрасність; а плід безпристрасності - любов, яка є виконання всіх заповідей[21], бо всіх їх у собі поєднує та утримує.
22.Як здорове тілесне почуття відчуває яка недуга його охоплює, а хто цього не чує, той хворіє на тупоумство, то так само розум, допоки зберігає цілісною властиву йому дієвість, доти усвідомлює свої сили і бачить звідкіля нападають на нього тирани-пристрасті та в тій частині наполегливо їх відбиває. Але жахливо проводити свої дні у нестямі, подібно до того, хто воює уночі, однак не бачить ворожих помислів, з якими бореться.
23.Якщо наша розумова сила невпинно займається спогляданням чеснот і якщо саме до нього та до його подавця, Христа Господа, спрямовується емоційна сила, а вольова озброюється проти бісів, то тоді наші сили діють відповідно до своєї природи.
24.За наукою св. Григорія Богослова[22] розумна душа складається з трьох частин. Достоїнство розумової сили він назвав розсудливістю, пізнанням і мудрістю; достоїнство вольової сили - мужністю і терпінням; достоїнство емоційної сили - любов'ю, невинністю і стрима�




0

| Email this story Email this Book | Add to reading list



Reviews

About | News | Contact | Your Account | TheNextBigWriter | Self Publishing | Advertise

© 2013 TheNextBigWriter, LLC. All Rights Reserved. Terms under which this service is provided to you. Privacy Policy.